Світло й тіні радянських буднів

Хроніки Чернігівщини часів сталінізму. 

Радянська дійсність завжди мала дві сторони: плакатний парадний фасад, – яскравий, привабливий, позитивний, – і закулісну реальність, – сіру, безпросвітну, обшарпану, – про яку не прийнято було говорити вголос. Іноді держава дозволяла дозовану критику, і тоді окремі фрагменти «потойбічного світу» вигулькували назовні. Виключно для того, аби показати, що держава, партія і мудрі керманичі ночей не сплять – все думають про покращення життя простого люду, реагують на «сигнали». А щоб було на що реагувати, то й друкували іноді газети деякі критичні дописи. Та й як без них у суспільстві, де пишним цвітом розквітло стукачництво, де одним з ідеологічних флагманів виступав Павлик Морозов, і де донести на сусіда/знайомого/колегу стало ледь не святим обов’язком кожного свідомого радянського громадянина. Інакше які з них «гомо совєтікуси», для чого тоді нарікали вони себе «Гранітами Пролетарськими» чи «Молотами Більшовицькими»?

Тож і виникали час від часу періоди, коли обидві паралельні реальності радянського суспільства дивним чином уживалися.

Чернігівська обласна газета «Більшовик», номер від 4 січня 1937 року. На перших шпальтах стаття «орденоносниці» Н.Ф. Наталюхи із села Голубич, Ріпкинського району, під красномовним заголовком: «Відчула батьківську ласку любимого Сталіна». Вона спішить поділитися з читачами безмірним щастям, яке випало на її долю: «Найважливішим і найщасливішим днем в своєму житті я вважаю день, коли побачила рідного і любимого тов. Сталіна. Це було на нараді кращих стахановців тваринництва».

Читаєш і розумієш: людина не даремно життя прожила, самого живого Сталіна на власні очі бачила. І ні в кого не викликає сумнівів: натхненна побаченим, «орденоносниця» до скону життя працюватиме так, що жоден стахановець не вженеться. Це – той самий «фасад», в якому сумлінна, самовіддана безкорислива праця на благо соціалістичної батьківщини – головний і беззаперечний ідеал. І якщо пані Наталюха вже майже пізнала «нірвану», то решта повинна, як той Сизиф, що невтомно котить каменя нагору, намагатися тягнутися за нею, прагнути повторити (а то й перевершити) її досягнення.

Але на останній сторінці того ж номера газети героєм статті стає Г. Вовк із сусіднього з Голубичами села Маслаківки. Товариш Вовк – найкращий голова колгоспу у всьому районі. Ось тільки чи то «камінь» у нього не такий, чи то «котить» він його не в тому напрямку:

«Голова колгоспу «Більшовик» Вовк Г. брутально поводиться з колгоспниками, непристойно лається і навіть б’є колгоспників і одноосібників. Влітку Вовк побив Прокопенка Іллю і його дружину, в грудні побив вагітну колгоспницю Маслак Дуню. Вона звернулася до лікаря і взяла довідку про побої, та коли Вовк дізнався, що Маслак хоче скаржитися, він викликав її і погрожував виключити з колгоспу.

Наприкінці грудня Вовк зайшов до хати колгоспниці Зюзі Параски, коли та пекла хліб, і ніби за те, що вона не вийшла на роботу, побив її. Насправді ж він побив Зюзю за те, що її дочка поскаржилась голові Церковищанської сільради (яка об’єднує і Маслаківку) на те, що на доярку призначено дружину комірника, а не її. Є ще факти побиття колгоспників, але останні навіть не признаються, бо Вовк погрожує їм».

З’ясувалося, що і Прокопенко скаржився райпрокурору Куриську, однак той справу припинив – бо голова секції ревзаконності Церковищанської сільради Красножон разом з бригадиром Точоним склали акт, що справа про побиття «не підтверджується». Пікантність ситуації в тому, що Точоний якраз і допомагав голові колгоспу бити Прокопенка. Звідки ж тут взятися «підтвердженням»? А ще Вовк «має розтрати колгоспних грошей, а останнього часу виявлено в колгоспі нестачу 400 центнерів картоплі».

Вас дивує, що ось такого негідника в районі вважали кращим головою колгоспу? Але ж як їм бути інакшими, коли уряд та партія одна за одною оголошують різні кампанії: здай те, здай друге, здай третє, купи позику і т.д. І саме успішність виконання кампаній та спущених з гори показників і були головним мірилом ефективності праці того чи іншого керівника. Тому подібний стиль управління – типове явище для того часу. Хіба не так вони діяли в 1932-му чи 1933 роках, брутально і безцеремонно «викачуючи» хліб у голодних селян? Та й у наступні роки нічого не змінилося. Вовк був упевнений, що йому все зійде з рук. Однак тут стався «нещасний випадок» – «сигнал» про його поведінку з’явився в головній обласній газеті. Ото й потрапив «під роздачу»: за місяць суд у Ріпках ув’язнив Вовка на три роки.

Приблизно тоді ж мав місце ще один показовий випадок, який стався з орденоносцем Г.В. Марусиком. Григорій Марусик, «льонотеребильник» Куликівської МТС, старанно працював і орієнтувався на «фасадний» комунізм: «Я був делегатом надзвичайного VIII Всесоюзного з’їзду Рад, де було затверджено велику Сталінську конституцію. Ніколи не забуду цих днів!». А потім у рідному районі орденоносець, весь пройнятий високими ідеалами, при людях зауважив шоферу райвиконкому «на його погану поведінку». І як же відреагував шофер на прилюдне зауваження знаної людини, авторитетного працівника?

«Шофер Пархоменко розлютився:

– Мені ніхто не має права указувати, крім голови райвиконкому.

Після цього він почав брутально лаяти при людях тов. Марусика різними образливими словами».

Картина Рєпіна, не менше: якийсь там орденоносець посмів робити зауваження водієві голови райвиконкому. І відповідав Пархоменко також при людях («Обурені робітники МТС вимагали притягнути його до відповідальності»), на яких геть не звертав уваги: хто вони, і хто він!

Однак і тут щось пішло не так: історія набула розголосу, «бос» за таких умов побоявся покривати недостойний вчинок власного шофера (щось нам підказує, що далеко не перший). Відтак потрапив Пархоменко до суду, мусив «щиро каятись», завдяки чому отримав «умовно 6 місяців примусової праці».

Ось так дивно вони перепліталися, світлі й темні сторони радянської реальності: начебто все добре, а трохи пошкрябаєш – і чого тільки не знайдеш…

Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам’яті, спеціально для видання Спецкор РЕГІОН